Конституцiя Украiни - фундамент подальшоi розбудови правовоi держави
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАїНИ Івано-Франківський інститут права, економіки та будівництва Кафедра теорії та історії держави і права КУРСОВА РОБОТА на тему: “Конституція України – фундамент подальшої розбудови правової держави” Виконала студентка 3 курсу групи Юз-96 Гордієнко М.В. Науковий керівник Васькович Й. Івано-Франківськ, 1999. Зміст. Вступ. 3
1. Розвиток конституційної думки в Україні як історична передумова
сучасної Конституції 4
2. Конституція 1997 р. – Основний Закон сучасної Української держави
10
2.1.Загальні засади конституційного ладу України 10
2.2. Конституційний статус людини і громадянина 18
2.3. Конституція України про систему органів державної влади. 22
3. Конституція України і перспективи подальшої розбудови правової держави
24
Висновки 26
Список використаної літератури. 27
Вступ. Сучасна Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року -
найважливіший нормативно-правовий акт новітньої Української держави.
Україна нарешті здобула свій Основний Закон – необхідний елемент сучасної
законодавчої системи, який є її своєрідним підмурком. Конституція 1996 року
закріпила статус незалежної України – рівноправного учасника міжнародних
відносин. В даній курсовій роботі розглядається зміст та значення сучасної
Конституції України, докладно аналізуються I, II та III розділи
Конституції, визначаються їх найважливіші ідеї та потенціал у справі
розбудови в нашій країні правової держави. При написанні роботи
використовувалися підручники і посібники, монографії та наукові публікації
в журналах. Застосовані також матеріали з історії української конституційно-
правової думки, що дозволяють побачити глибинні історичні корені сучасного
Основого Закону, виявити шлях визрівання його передумов, сприймати
Українську державу як невід’ємну частку світового співтовариства. Проте сучасна Конституція України це не тільки підсумок процесів
державотворення, це й своєрідний дороговказ подальшого вдосконалення нашої
держави, наповнення її сформованих інститутів реальним змістом,
перетворення їх на реальні чинники правового регулювання суспільних
відносин в Україні. Слід зазначити, що прийняття Конституції стало
результатом компромісу різноспрямованих політичних сил, тому її можна
розглядати як запоруку майбутньої злагоди в нашому супільстві, гарантію
його розвитку на засадах забезпечення врівноваженості різних соціальних
верств та політичних течій за умови неодмінного визнання непорушності
політичного суверенітету нашої держави. Розвиток конституційної думки в Україні як історична передумова сучасної Конституції Термін “конституція” має латинське походження і походить від слова
constitutio – “устрій”, “установлення”. У Стародавньому Римі конституціями
називалися акти, що їх видавав імператор. “Словник іншомовних слів”
стверджує, що конституція - “основний закон держави, який визначає основи
політичної, економічної і правової системи країни. Конституція закріплює
форму правління й державний лад, порядок утворення, принципи діяльності і
компетенцію центральних і місцевих державних органів, виборчу систему,
права і обов’язки громадян, організацію та принципи правосуддя тощо”
[3;442]. Сучасний європейський конституціоналізм має витоки в середньовічній
Англії, адже в 1215 році тут, на вимогу повсталих баронів та городян король
Іоанн Безземельний затвердив Велику хартію вольностей, що вперще
законодавчим шляхом обмежила королівську владу. Також хартія встановила
недоторканість майна та особистості англійців. Першою загальновизнаною у світі конституцією є Конституція
Сполучених Штатів Америки, прийнята в 1787 р. Молода демократична держава,
яку утворили європейські колоністи в Північній Америці, одразу зафіксувала
в законодавчому порядку принципи поділу влади, народного суверенітету,
забезпечення природніх прав людини. Правам людини було присвячено прийнятий
в 1791 р. Білль про права, який увійшов до Конституції США. У 1791 році з’явилася й перша конституція Франції. ЇЇЇї поява стала
наслідком французької революції кінця XVIII ст. Під час цієї революції у
Франції на зміну абсолютної монархії прийшла конституційна, а в 1791 році –
республіка. З 1791 по 1799 роки у Франції було послідовно прийнято чотири
конституції. У 1867 році було видано конституці. Північнонімецького союзу, який
обб’єднав більшість тодішніх німецьких держав. У 1871 році окремі німецькі
монархії об’єдналися в Німецькій імперії, конституція якої надала всім
німцям загальне виборче право, на засадах якого обирався рейстаг –
загальнонімецький парламент. Тривалішим був шлях Росії до конституції. В цій державі ще
наприкінці XIX – на початку ХХ ст. глибинні монархічні традиції
поєднувалися з недорозвинутістю громадянського суспільства. Перша
конституція побачила світ у Росії тільки в 1918 році. Конституційні процеси відбувалися наприкінці минулого – в першій
половині нинішнього століття і в інших країнах Європи та Америки, призвівши
зрештою до юридичного оформлення в них Основного Закону. Своєрідним
винятком була Англія, де так і не з’явилося єдиної писаної конституції.
Основні засади державного ладу цієї держави викладено в декількох державно-
правових актах. Проте ця особливість законодавчої системи Великої Британії
не зашкоджає їй бути демократичною. І навпаки, формальна наявність конституції ще не гарантує того, що
держава є справді правовою та демократичною. Доказом тому є історія
тоталітарних держав, насамперед СРСР. Ця держава, як і її східноєвропейські
та азіатські сателіти та Китай, мали конституції, а конституція СРСР 1936
року стала для свого часу найбільш демократичною. Але на практиці
комуністична влада всіляко нехтувала проголошеними нею самою правами
людини, наповнивши формально демократичні державні інститути тоталітарним
змістом. В Україні зародження конституційної думки належить ще до початку
XVIII ст. Автономний осередок українського державного життя – Запорозька
Січ – традиційно функціонувала на засадах демократії навіть в умовах
чужоземного панування на більшій частині України. Демократічний ідеал був
покладений в основу державотворчих процесів у Гетьманщині – українській
козацькій державі, заснованій під час Визвольної війни 1648-1657 років. “Однією з найцікавіших пам’яток української правничої думки є
“Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького”, що
з’явилися на світ у Бендерах серед тієї частини українського козацтва, яка
пішла за Мазепою і в результаті опинилася у вимушеній еміграції…Важливою
особливістю, яка відрізняла цей акт від традиційних гетьманських статей і
робила його подібним до пізніших європейських конституцій, було те, що він
укладався не між гетьманом і монархом – протектором української держави, а
між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу”
[8;97]. Щоправда, автори підручника з правознавства за редакцією І.Б.Усенка
не вважають цей акт конституцією в сучасному розумінні, але в ньому були
встановлені повноваження й порядок діяльності вищих органів козацької
влади, її головних посадових осіб, визначалися кордони козацької держави,
повноваження судових органі і т.і. За умов тодішнього панування в Україні
Російської імперії та Речі Посполитої Конституція П.Орлика, що на 77 років
випередила Конституцію США, не набула чинності на теренах України,
залишившися яскравою пам’яткою вітчизняної конституційно-правової думки. Вагомий доробок до історії українського конституціоналізму належить
видатному українському громадському діячеві другої половини XIX ст.
М.Драгоманову, який “…розробив конституційний проект перетворення
Російської імперії на децентралізовану федеративну державу – «Проэктъ
основаный устава украинскаго общества «Вольний союзъ» – «Вільна спілка»
(1884 р.). Адміністративний устрій тут нагадує федеративні республіки США,
Швейцарії…Однак Михайло Драгоманов реально оцінює можливості докорінних
змін у тодішній Російській імперії і пропонує систему не місцевого
самоврядування і певної централізації, виборності та призначення” [4;50]. Наступним кроком у формуванні історично-правових передумов
Конституції України можна вважати проект, який “…було опубліковано у
вересні 1905 р. в першому номері часопису Української народної партії
“Самостійна Україна” під назвою “Основний закон “Самостійної України”
спілки народу українського”. Цей проект передбачав повну самостійність
України, територія якої мала складатися з дев’яти земель” [5;15]. Повалення російського царату 27 лютого (ст.ст.) 1917 року та
проголошення Україною автономії поставило питання про конституцію нашої
країни в порядок денний. Новостворений орган – Українська Центральна Рада з
червня 1917року по січень 1918 року видала чотири Універсали. I, II та III
Універсали виходили з ідеї автономії України у складі оновленої
федеративної Росії, а IV Універсал, прийнятий 22 січня 1918 року,
проголошував незалежність Української Народної Республіки. Рівно роком
пізніше, 22 січня 1919 р,, було прийнято акт про злуку Української Народної
Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки в єдину УНР. У 1918 році “…29 квітня, на засіданні Центральної Ради ухвалено
проект Конституції Української Народної Республіки, зміну земельного закону
(залишалося без вивласнення не 40, а 30 десятин) і обрано М.Грушевського на
президента УНР” [7;485]. Конституція УНР не набула чинності через переворот
гетьмана П. Скоропадського. Гетьманат П.Скоропадського та Директорія на чолі з В.Винниченком
також залишили в історії певні конституційно-правові документи. Проте
зберегти державну незалежність України в умовах московсько-більшовицької
агресії їм не вдалося. Поразка українського народу в боротьбі за незалежність зумовила
встановлення встановлення в Україні радянської влади, жорстко керованої
московським більшовицьким проводом. На теренах Наддніпрянської України
проголошувалася формально незалежна Українська Соціалістична Радянська
Республіка, суверенітет якої з самого початку існував виключно на папері.
Доказом цьому може бути текст “Союзного робітничо-селянського договору між
Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою й Українською
Соціалістичною Радянською Республікою”, укладеного 28 грудня 1920 року, в
якому передбачалося: “Об’єднані народні комісаріати обох республік входять
до складу Раднаркому РСФРР і мають у Раді Народних Комісарів УСРР своїх
уповноважених, затверджених і контрольованих Українськими ЦВК і з’їздом
Рад…Керівництво й контроль об’єднаних комісаріатів здійснюється через
Всеросійські з’їзди Рад депутатів робітничих, селян і чевоноармійців, а
також І Всеросійський Центральний Комітет, в які УСРР відправляє своїх
представників на підставі постанови Всеросійського з’їзду Рад” [2;211]. У грудні 1922 року VII Всеукраїнський з’їзд Рад схвалив ідею
створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік і входження до нього
УСРР. На практиці нове багатонаціональне державне утворення стало
відновленою Російською імперією на їнших політичних та економічних засадах,
але з тою ж імперіалістичною сутністю. Перебуваючи у складі СРСР Україна послідовно мала чотири
конституції, прийняті в 1919, 1929, 1937 та 1978 роках. Вони являли собою
скорше політичні, ніж юридичні документи. Формально наша країна була
суверенною соціалістичною державою, але в дійсності перебувала під
цілковитим контролем союзних органів. Перший важливий крок до реальної незалежності Україна зробила 16
липня 1990 року, коли Верховна Рада прийняла Декларацію про державний
суверенітет УРСР. “Виходячи з невід’ємного права української нації на
самовизначення, Декларація проголошувалав верховенство, самостійність,
повноту і неподільність влади Республіки у межах її території,
недоторканість і незмінність кордонів, право народу України на володіння,
користування і розпорядження національним багатством, самостійного
створення банкової, цінової, фінансової, митної і податкової систем.
Україна заявила про свої права на власні Збройні Сили, власні внутрішні
війська та органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді”
[6;124]. Декларацію про суверенітет можна розглядати як початок новітнього
періоду конституційного процесу в Україні. В даному періоді можна виділити
три етапи:
1) 16 липня 1990 року – 26 жовтня 1993 року. На початку цього етапу була створена Конституційна комісія на чолі з тодішним головою Української держави Л.М.Кравчуком. Ця комісія розробила Концепцію нової Конституції, в якій було сформульовано загальнометодологічні принципи майбутньої
Конституції. Водночас до чинної Конституції УРСР вносилися зміни й доповнення з метою приведення її у відповідність до положень Деларації про суверенітет та Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року. Проте конституційний процес був перерваний через загострення політичної ситуації та протистояння різних гілок влади, представники кожної з яких мали різні, ба навіть суперечливі, бачення майбутньої Конституції. 2) 10 листопада 1994 року – 8 червня 1995 року. Під час цього етапу паралельно з розробкою проекту нової Конституції розв’язувалася проблема створення тимчасового конституційного порядку. Завершенням цього етапу слід вважати укладення Конституційного Договору між Президентом України І Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України. Цей Договір забезпечив умови для пришвидшення конституційного процесу. 3) 8 червня 1995 року – 28 червня 1996 року. Даний етап мав суттєві особливості, що рідко зустрічаються у світовій практиці. Саме на цьому етапі відбулися наступні вирішальні щодо прийняття сучасної Конституції події: - 24 листопада 1995 року Конституційна комісія створила на своєму засіданні нову Робочу групу з підготовки проекту Конституції; - Конституційна комісія схвалила проект, представлений Робочою групою, і передала його разом їз зауваженнями і пропозиціями членів Конституційної комісії на розгляд Верховної Ради; - 5 травня 1996 року Верховна Рада створила Тимчасову спеціальну комісію з доопрацювання проекту Конституції; - Верховна Рада обговорила більшість статей Конституції і прийняла нову Конституцію переважною, кваліфікованою більшістю голосів; - 28 червня 1996 року після завершального редагування тексту Конституції Верховна Рада остаточно прийняла Конституцію України, а 12 липня її урочисто підписали Президент України й Голова Верховної Ради України. Конституція 1997 р. – Основний Закон сучасної Української держави 2.1.Загальні засади конституційного ладу України Будь-яка конституція покликана встановити певні правила, за якими мають будуватися найважливіші суспільні відносини. Приписи конституції встановлюють соціально-політичне обличчя держави, фіксують вихідні принципи їх функціонування й розвитку. В сучасній Конституції України цьому присвячено передовсім I розділ. Ст. 1 Конституції України проголошує: “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна і правова держава” [1;4]. Суверенітет – одна з найстаріших категорій конституційного права. За часів середньовіччя суверенами вважалися монархи. В ХVI ст. видатний мислитель Ж.Боден висунув концепцію народного суверенітету, за якою джерелом влади в будь-якій державі є народ. “Суверенітет і незалежність держави означають , що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами” [5;30]. Демократичний характер української держави означає, що вона має на меті створення сприятливихумов для забезпечення участі громадян в управлінні державними справами. Характеризуючи державу як соціальну, Конституція передбачає орієнтацію на здійснення широкомасштабної та ефективної політики, виявом чого є забезпечення прав людини, формування доступних для різних верств систем освіти, охорони з-доров’я і соціального захисту, підтримки малозабезпечених прошарків. Ст. 2 Конституції проголошує Україну унітарною державою. Це означає, що в її межах немає інших утворень з ознаками суверенітету і правами вступати у відносини з іншими державами або вийти зі складу України. За сучасних умов в різних країнах існують дві форми правління. «Такими формами є: а) монархія, в якій вища влада належить одній особі (імператору, королю, шаху і т.п.), котра цю владу дістає у спадщину, або, в рідких випадках, обирається довічно; б) республіка, в якій вищу владу здійснює колегіальний орган (парламент, народні збори тощо), котра обирається громадянами даної держави на певний строк” [5; 33]. Ст. 5 Конституції України проголошує республіканську форму правління в Україні. В цій статті також зазначено: “Носієм суверенітету і єдиним джерелом державної влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування” [1;4]. Конституція України закріплює за народом виключне право визначати і змінювати конституційний лад. Інакше кажучи, тільки з волі народу, виявленої на всеукраїнському референдумі, можлива зміна принципів організації та функціонування механізму держави. Розділ I Конституції закінчується описом державних символів. “Державні символи – це встановлені Конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки даної держави, в яких уособлюється її суверенітет, а в деяких випадках утілюється певний історичний або ідеологічний зміст. Конституція України встановлює такі символи нашої держави: Державний Прапор, великий і малий Державні Герби, Державний Гімн” [5;35]. Прапор України складається з двох великих горизонтальних смуг синього та жовтого кольорів. “Великий Державний Герб України встаноновлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорозького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України…Державний Гімн України – національний гімн на музику М.Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України” [1;9]. Основні засади взаємовідносин держави й особи викладено у статтях 3 та 4 нової Конституції. Людина, її здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою суспільною цінністю. Саме права і свободи людини та їх втілення в реальність визначають основний зміст і спрямованість нашої держави. У ст. 3 закріплено принцип відповідальності держави за свою діяльність перед людиною. Він підтверджує серйозність проголошеного курсу на побудову правової держави. Ст. 4 встановлює принцип єдиного українського громадянства. Підстави й порядок набуття й припинення громадянства визначені Законом. Ст. 6 Конституції проголошує: “Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову” [1;5]. Реалізація цього принципу в практичній діяльності державного механізму покликана запобігти концентрації всієї влади в руках однієї особи чи одного органу, що, як свідчить історичний досвід, загрожує свавіллям у здійсненні керівництва державою. Важливою передумовою втілення в практику цього принципу є створення системи взаємних стримань і противаг між різними гілками влади. Для запобігання переваги однієї гілки влади над іншими необхідна чітко визначити компетенцію кожної з них та створити реальні можливості уникнути спроб будь-якої гілки влади виконувати непритаманні їй функції. Теорія поділу влади була висунута ще європейськими просвітниками XVII-XVIII cт. Більшовики, прийшовши до влади в 1917 році, знехтували нею, наділивши контрольовані ними Ради і законодавчими, і виконавчими повноваженнями. Повернення радянського суспільства до принципу поділу влади відбулося в роки ініційованої М.С.Горбачовим перебудови. У відповідності до даного принципу до складу парламенту не можуть обиратися працівники виконавчих органів, у т.ч. міністри. Не можуть бути депутатами й судді. Виконавчий аппарат мусить бути підпорядкований законодавчим органам, а суд і прокуратура – незалежні від обох. Це елементарна основа організації правової держави. У ст. 8, 9 та 19 Конституції викладено основні засади побудови та функціонування національної правової системи. До таких засад належать наступні: - принцип верховенства права. “…Всі положення правових норм повинні неухильно втілюватись у життя. При цьому невиконання правових приписів не може бути виправдане будь-якими міркуваннями щодо їх політичної доцільності, своєчасності, справедливості тощо” [5;37]. І громадяни України, і державні установи повинні дотримуватися правила: якщо те чи інше положення зафіксоване в нормах нормативно-правовому акті, значить, воно безперечно є доцільним і справедливим; - принцип найвищої юридичної сили Конституції. Всі без винятку закони та інші нормативно-правові акти мають прийматися тільки на основі та в цілковитій відповідності з конституційними нормами. Якщо прийняті закони суперечать Конституції, вони визнаються недійсними і не підлягають виконанню; - наділення положень Конституції властивостями норм прямої дії. Це означає, що конкретні конституційні приписи повинні впливати на суспільні відносини безпосередньо, їх виконання не може відкладатись у зв’язку з відсутністю тих або інших роз’яснювальних актів. Велике значення має гарантованість судового захисту прав і свобод людини безпосередньо на підставі Конституції України; - обов’язкова відповідність змісту міжнародних договорів, укладених Україною, положенням її Конституції. У разі крайньої необхідності приєднання до міжнародної угоди, що суперечить Конституції можливе тільки за умови внесення відповідних змін до Основного Закону; - визнання ратифікованих міжнародних договорів частиною національного законодавства України. Реалізація положень таких міжнародних угод забезпечується відповідними правовими засобами нарівні з приписами законів України; - недопустимість примусу до виконання того, що прямо не передбачено законодавством. “…Тут йдеться не тільки про примусове здійснення тих або інших протиправних дій. Забороняється примушувати виконувати й такі дії, що не забороняються законом і спрямовані на досягнення позитивних результатів, але закон прямо не вимагає їх обов’язкового здійснення” [5; 38]. Зокрема, таким, що суперечить Конституції буде визнано примусова вимога робити благочинні внески або вступати до громадсьої організації. - функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування виключно на підставі, в межах та в спосіб, передбачені Конституцією та законами України. Ці органи можуть вирішувати тільки ті питання, які Конституція або закони прямо відносять до їхньої компетенції. Вони не можуть перевищувати свої повноваження, повинні здійснювати їх у цілковитій відповідності з процедурою, встановленою Конституцією чи законом. Такі норми спрямовані на запобігання свавілля в діяльності державних органів. Статті 10,11 та 12 Конституції України регулюють основи
національного розвитку та міжнаціональних відносин в Україні. Конституція
визначила засади міжнаціональних відносин, закріпивши: - принцип рівності всіх громадян незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі тощо; - основні напрями державної політики у сфері міжнаціональних відносин. Згідно зі ст. 11 Українська держава сприяє консолідації та
розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і
культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної
самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Статті 13, 14 та 16 закріплюють основні засади економічних
відностин у нашому супільстві. Нині економічна система України включає такі
форми власності, як державна, колективна і індивідуальна власність.
Конституція наголошує, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та
інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні
ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є
об’єктом права власності українського народу. Велику увагу приділяє Конституція питанням політичного розвитку
українського суспільства, яке грунтується на засадах політичної та
ідеологічної багатоманітності. На відміну від Конституції УРСР 1978 року,
нова Конституція принципово допускає діяльність у суспільстві різних
політичних партій. Кожна з них в ході свого функціонуванні, при визначенні
найближчих та перспективних завдань свого розвитку не може не виходити з
певних ідеологічних, політичних або інших концепцій. Проте ці концепції
“…не можуть проголошуватись державою обов’язковими для вивчення, сповідання
і пропагування під загрозою тих чи інших санкцій. Кожна особа, кожне
об’єднання добровільно й свідомо можуть обирати і дотримуватись тих
ідеологічних настанов, які вони вважають переконливими для себе” [5;41].
Конституція України забороняє цензуру, тобто обмежувальні заходи щодо
свободи друку. Водночас ст. 36 Конституції згадує по обмеження, встановлені
законом “…в інтересах національноїбезпеки та громадського порядку, охорони
здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей” [5;41]. Прикладом
таких обмежень можуть бути положення ст. 4 Закону України “Про об’єднання
громадян”, прийнятого в 1992 році. Ця стаття встановлює, що не підлягають
реєстрації, а діяльність зареєстрованих об’єднань громадян забороняється в
судовому порядку, якщо їхньою метою є: - зміна шляхом насильства встановленого конституційного ладу і в будь- якій протизаконній формі посягання на територіальну цілісність держави; - підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав; - пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму і неофашизму. Статті 17 та 18 Конституції України закріплюють основи забезпечення
національної безпеки і зовнішньополітичної діяльності нашої держави.
Конституція закріплює вихідні положення щодо захисту суверенітету,
територіальної цілісності, економічної та інформаційної безпеки України,
орієнтує зовнішню політику Україну на співробітництво з іншими країнами на
засадах чинних норм і принципів міжнародного права. Окрема увага приділяється в Конституції захисту конституційного
ладу України. Українська держава захищає конституційний лад і забезпечує
його стабільність. Гарантіями конституційного ладу є наступні положення
Конституції: - неможливість зміни Конституції, якщо ці зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України (ст. 157); - неможливість зміни Конституціїв умовах воєнного або надзвичайного стану (ст.157); - ускладнений порядок внесення змін до першого розділу Конституції, присвяченого засадам конституційного ладу; - конституційне визначення статусу Президента як гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102) та встановлення відповідальності Президента України в разі вчинення ним державної зради абор іншого злочину (ст. 111); - заборона утворювати політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на зміну конституційного ладу насильницьким шляхом (ст. 37); - присяга народних депутатів України щодо додержання конституційного ладу та законів України (ст. 79); - конституційний обов’язок Кабінету Міністрів України забезпечувати її державний суверенітет, виконання Конституції і законів (ст. 116); - діяльність спеціального органу захисту конституційного ладу – Конституційного Суду України, який вирішує питання про конституційність чинного законодавства, актів Президента та Кабінету Міністрів (ст. 150). Екстраординарним засобом захисту конституційного ладу є режим
надзвичайного стану, який може бути введений з метою нормалізації
обстановки, відновлення конституційних прав і свобод громадян, а також прав
органів влади та місцевого самоврядування та інших інститутів суспільства.
Згідно Закону України “Про надзвичайний стан” від 26 червня 1992 року
правовий режим надзвичайного стану спрямований на забезпечення безпеки
громадян у разі стихійного лиха, аварій і катастроф, епідемій і епізоотій,
а також на захист прав і свобод громадян, конституційного ладу при масових
порушеннях правопорядку, що створюють загрозу життю і здоров’ю громадян,
або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу
України шляхом насильства. 2 Конституційний статус людини і громадянина Конституція України приділяє особливу увагу питанню правового
регулювання прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Така увага
пов’язана з тим, що “…права і свободи людини і громадянина в наш час є
загальновизнаною найвищою суспільною цінністю. Нині визнання та практичне
здійснення прав і свобод людини й громадянина стало основним критерієм міри
демократичності тієї чи іншої держави, дедалі ефективніше включаються у
процес захисту прав людини різноманітні міжнародні організації” [5;43]. Всю сукупність прав і свобод людини, гарантованих Конституцією,
можна поділити на три категорії: - особисті права і свободи; - політичні права і свободи; - економічні, соціальні і культурні права. Особистим правам людини присвячено зміст статей 27, 28, 29, 30, 31,
32, 33, 34, 35 Конституції України. Ст. 27, наслідуючи приписи Загальної декларації прав людини,
ухваленої Генеральною асамблеєю ООН у 1948 р., проголошує: “Кожна людини має невід’ємне право на життя…Кожен має право
захищати своєжиття і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від
протиправних посягань” [1;11]. Право людини на повагу до її гідності (ст. 28) має універсальний
характер. Охорона гідності людини є обов’язком держави, справи, що
виникають з цього приводу, як правило, вирішуються судом. Право на свободу та особисту недоторканість (ст. 29) встановлює
межу, яку посадові особи можуть перейти лише у випавдках, прямо
передбачених законом (затримання особи, що скоїла злочин, здійснення
примусового лікування тощо). Ст. 30 присвячується праву на недоторканість житла, суть якого
полягає в тому, що ніхто не має права без законних підстав, перелічених у
законі, ввійти в житло проти волі осіб, що в ньому мешкають. Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та
іншої кореспонденції (ст. 31) належить також до визнаних у Конституції
особистих прав. Його порушення тягне за собою кримінальну відповідальність. Ст. 32 Конституції, що проголошує право на невтручання в особисте і
сімейне життя, складається з чотриьох самостійних частин. Крім фіксування
самого цього права у статті міститься заборона збирання і поширення
конфіденційної інформації про людину без її згоди, надання можливості
ознайомлення з відомостями про себе в державних органах, можливості
спростування недостовірної інформації завдяки суду. Право на свободу пересування та вільний вибір місця проживання (ст.
33) також є невід’ємним правом людини. За радянських часів це право було
суттєво обмежено інститутом прописки і першкодами при виіїзді за кордон. Одним з найістотніших проявів демократії є право на свободу думки і
слова. Саме проти цього активно виступали тоталітарні режими, переслідуючи
інакомислячих. За своєю природою свобода думки не може бути обмежена, проте
заборонити можна висловлювання тих чи інших думок. Дана свобода є
фундаментальним правом людини. Проте водночас Конституція України забороняє
пропагувати антидержавні та насильницькі погляди. Право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35) також є
невід’ємним правом особистості. Його визнанню передувала багатовікова
боротьба з силами реакції. Ще й досі деінде точиться боротьба між
представниками різних конфесій. Така боротьба суперечить конституційним
настановам про свободу віросповідання. Дане право не є абсолютним, адже
державні органи можуть обмежити його в інтересах громадського порядку,
здоров’я й моральності населення. Такі обмеження виправдані, зокрема,
поширенням в останні роки т.зв. тоталітарних сект, які запроваджують обряд,
пов’язаний з насильством над особистю. Головна особливість політичних прав і свобод полягає в тому, що їх
носіями є тільки громадяни України, а не всі особи, що мешкають на її
теренах. Право на об’єднання в політичні партії та громадські організації
забезпечується наступними гарантіями (ст. 36): - кожен громадянин має право на вступ до відповідної партії чи організації; - держава гарантує свободу діяльності партій і організацій; - вступ до таких структур є особистою справою кожного громадянина і здійснюється на добровільних засадах. Право брати участь в управлінні державними справами може бути
здійснено громадянином у різних якостях: - виборця, що обирає представницькі органи; - депутата таких органів; - учасника всеукраїнського та місцевих референдумів; - державного службовця тощо. Право га мирні збори, мітинги, походи та демонстрації (ст. 39) дає
громадянам можливість вільно обговорювати актуальні питання державного
життя й суспільного розвитку, протидіяти будь-яким антидемократичним
проявам, порушенням прав людини тощо. Право на звернення до органів державної влади та місцевого
самоврядування (ст. 400 може здійснюватися індивідуально чи колективно.
Конституція гарантує розгляд звернень громадян відповідно до суті справи в
терміни, встановлені чинним законодавством, та обгрунтованість відповідей. Конституція України містить розгорнуту систему економічних,
соціальних і культурних прав. Зокрема, право кожного володіти,
користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї
інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41) є ні чим іншим, як
закріпленням і Конституції права приватної власності, яка являє собою
економічну основу громадянського суспільства, розвитку ринкових відносин. З цим правом тісно пов’язане право на підприємницьку діяльність
(ст. 42). Держава бере на себе зобов’язання сприяти розвитку підприємництва
в Україні. До економічних прав слід віднести також право на працю, гарантовану
ст. 43 Конституції України. До кола соціальних прав людини належать права на відпочинок, на
соціальний захист, на житло, на достатній життєвий рівень, на охорону
здоров’я, на безпечне довкілля (ст. 45, 46, 47, 48, 49, 50), а також право
на укладення шлюбу, грунтованого на вільній згоді жінки і чоловіка, та
право на захист материнства, дитинства і сім’ї (ст. 50, 51). Соціальним і водночас культурним правом громадян є право на на
освіту (ст. 53). Конституція передбачає обов’язковість загальної середньої
освіти, існування розвинутої винутої системи навчальних закладів. Держава
зобов’язана забезпечити доступність і безоплатність дошкільної, повної
загальної середньої та професійно-технічної освіти. Право свободи творчої діяльності (ст. 54) є необхідною умовою
розвитку культури в широкому її розумінні, охоплюючи різноманітні галузі
(мистецтво, література, наука, техніка тощо). Держава гарантує захист
інтелектуальної власності, авторських прав громадян. Статті 55, 56, 57, 59 та 64 Конституції закріплюють конституційні
гарантії прав людини, а саме: - право на судовий захист; - право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди; - право громадянина на знання своїх прав і обов’язків; - право на правову допомогу. 3 Конституція України про систему органів державної влади. Як вже зазначалося, побудова системи органів влади в Україні
грунтується на принципі поділу влади на три гілки: законодавчу, виконавчу й
судову. Порядку формування і діяльності даної системи присвячено переважну
більшість розділів Конституції – розділи IV, V, VI, VII, VIII, XI. XII та,
певною мірою, розділ III. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада
України, що складається з 450 депутатів, обраних по виборчих округах на
засадах загального виборчого права на 4 роки. Ст. 85 Конституції містить
перелік 36 повноважень Верховної Ради України. Найважливішим з них, на мою
думку, є третє – прийняття законів. Верховна Рада скликається на сесії не
менше двох разів на рік, обирає для керівництва своєю роботою Голову
Верховної Ради, яким нині є представник Селянської партії України О.
Ткаченко. Главою Української держави є, згідно Конституції, Президент, що
обирається громадянами на 5 років. Ст. 106 Конституції викладає 31
повноваження Президента, серед яких, зокрема, такі: “Президент України: 1) забезпечує державну незалежність, національну безпеку і
правонаступництво держави ; 3) представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво
зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає
міжнародні договори України ; 17) є верховним головнокомандувачем Збройних Сил України ; 29) підписує закони, прийняті Верховною Радою України; 30) має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із
наступним поверненням їх на повториний розгляд Верховної Ради України ”
[1;46-48]. Крім того, Президент призначає багатьох вищих посадових осіб
держави. Зараз Президентом України є Л.Кучма. На 31 жовтня в нашій країні
призначено президентські вибори, на яких має бути обрано нового
Президента. У відповідності до Конституції України Президент призначає за
згодою Верховної Ради Прем’єр-міністра, який очолює Кабінет Міністрів
України – вищий орган виконачої влади. Членів Кабінету Міністрів також
призначає Президент – за поданням Прем’єр-міністра. Ст. 116 Конституції визначає повноваження Кабінету Міністрів:
“Кабінет Міністрів України: 1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; 2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; 3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сфері праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; 4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково- технічного, соціального і культурного розвитку України…” [1;53-54]. Іншими органами виконавчої влади є обласні, районні та міські (в
Києві й Севастополі) державні адміністрації, Рада Міністрів Автономної
Республіки Крим. Органами судової влади в Україні є Верховний Суд України,
Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції, спеціалізовані суди.
“Перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років
здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів
Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України
безстроково, в порядку, встановленому законом” [1;60]. Останній формується
на паритетних засадах Президентом, Верховною Радою та з’їздом суддів
України, кожен з яких призначає по 6 суддів Конституційного Суду на 9
років. Конституція України признає місцеве самоврядування правом
територіальної громади – жителів села, об’єднання декількох сіл, селища,
міста, а органами місцевого самоврядування – сільські, селищні, міські
ради, до складу яких входять депутати, обрані жителями села, селища, міста
на 4 роки. 3. Конституція України і перспективи подальшої розбудови правової держави Прийняття в 1996 році нової Конституції України заклало підвалини
для розбудови в нашій Батьківщині правової держави. Разом з тим цей
документ сам по собі не означає, що таку державу громадяни України вже
мають. Її формування – це тривалий багатоплановий процес, на початку якого
ми тепер перебуваємо. Розглядаючи Конституцію як основу розвитку законодавства нашої
держави, В.Опришко виділяє три напрями такого розвитку: “Перший – це
прийняття абсолютно нових законів, які випливають з Конституції. Другий
зводиться до приведення чинного законодавства у відповідність з Основним
Законом. Якщо вести мову про третій напрям, то він полягає у вдосконаленні
норм самої Конституції” [9;14]. Правова держава передбачає, поміж іншим, реальне дотримання прав
людини всіма державними органами й посадовими особами. На заваді порушенню
цих прав стоїть насамперед суд. Отже, “створення в Україні умов для суду,
який міг би на високому прфесійному рівні ефективно захищати і поновлювати
права людини, є одним з головних завдань сьогодення” [10;7]. Як зазначав перший заступник Голови Верховного Суду України
В.Стефанюк, “важливо, щоб суспільство усвідомило, що у правовій державі суд
може ухвалити рішення на користь особи і проти держави…Віра в державу може
сформуватися лише в тому разі, коли вона є демократичною і правовою,
ставиться до громадян не як до об’єктів своїх дій, а поважає їх права і
зміцнює правову стабільність, насамперед за допомогою передбачуваності
своїх рішень” [10;7]. У правовій державі суд не лише вирішує спори про право, а й
виступає своєрідним арбітром у процесі законотворчості. “…Суд має певні
переваги перед законодавцем у оперативності приведення правопорядку у
відповідність з вимогами життя. При застосуванні Конституції і законів суд
може використовувати аналогію закону і аналогію права, тобто приймати
рішення, керуючись не тільки буквою, а й духом закону, аксіомами та
принципами права. Йдеться, передусім про екстремальні, виняткові ситуації,
особливо у процесах, що забезпечують такий баланс двох інших гілок влади,
який в остаточному підсумку гарантував би панування в супільстві права і
справедливості” [10;7]. Процес подальшої розбудови правової держави означає, поміж іншим,
відмову від усталених, але вже неприйнятних норм правовідносин, прийняття
суспільством нових норм і процедур. Поняття “правова держава” набуває
реального наповнення лише за умови досягнення волі кожним окремим її
громадянином в межах цієї держави. Йдеться, зокрема, про взаємну, “двоїсту” спрямованість процесу
формування правової держави – не тільки держава набуває ознак правової, а й
її громадяни усвідомлюють засадничі (юридичні й моральні) поняття такої
держави. Л.Шкорута зазначає: “Правовим можна визначити суспільство, члени
якого свідомо й добровільно дійшли взаємної згоди щодо врівноваження волі
(а значить – моральності) кожної особи та формалізувати таку згоду в певних
"правилах гри" - правових нормах..." ”[11;14]. Поняття правової держави тісно пов’язано з іншою характеристикою
сучасних високорозвинутих суспільств – демократією, адже “…побудова
демократичного суспільства передбачає насамперед наявність чіткої правової
бази, покликаної регламентувати всі сторони суспільного буття, а також
забезпечення можливості вільного вибору (в межах і у відповідності до норм
чинного законодавства) для всіх громадян держави” [11;14]. Разом з тим, прагнення до побудови правової держави не може
означати відмови від можливості силового впливу на волю окремих осіб
(примушування їх до виконання тих чи інших норм права), адже в протилежному
випадку загроза для суспільства може з’явитися вже не з боку необмеженого
всевладдя держави, а, навпаки, від свавілля певних громадян. Отже, основними чинниками подальшої розбудови в Україні правової
держави мають стати: щодо суспільства – дотримання норм Конституції та законів усіма без
винятку членами суспільства; щодо права – наявність такої законодавчої та нормативної бази, яка
здатна забезпечити правовий аспект демократичного суспільства; щодо держави – спроможність владних структур виробляти закони,
здатні гарантувати дотримання норм права всіма членами суспільства, а
насамперед самими урядовцями. Висновки Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 року,
являє собою Основний Закон нашої держави, що створює підгрунтя для
подальшого розвитку правотворчого процесу в нашій країні. Поява Конституції
стала одним з етапів процесу державотворення, продовживши конституційні
традиції, що мають витоки ще в конституції П.Орлика. Конституція України містить 15 розділів, 161 статтю. Вона
проголошує Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною,
правовою державою, в якій найвищою соціальною цінністю визнається людина,
її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека, а носієм
суверенітету і єдиним джерелом влади – народ. Конституція визнає принципи
поділу влади і верховенства права. Конституція України визнає рівноправ’я різних форм власності,
зокрема, приватної. Захист суверенітету та безпеки України Конституція
покладає на її Збройні Сили. Розділ II Конституції присвячено правам, свободам і обов’язкам
людини і громадянина. У даній курсовій роботі вони охарактеризовані по
трьом категоріям: - особисті права і свободи; - політичні права і свободи; - економічні, соціальні і культурні права і свободи. Велику увагу приділено в Основному Законі характеристиці системи
органів державної влади і місцевого самоврядування, елементами якої є
Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, інші органи виконавчої влади,
прокуратура, органи правосуддя, державні органи Автономної Республіки Крим
та місцевого самоврядування, Конституційний Суд України. Юридичне оформлення Основного Закону в Україні стало своєрідним
поштовхом до активізації процесу подальшої розбудови правової держави. Список використаної літератури. I. Нормативно-правові акти. 1. Конституція України. – К.: Преса України, 1997. – 80 с. 2. Из союзного рабоче-крестьянского договора между РСФСР и УССР// Хрестоматия по истории СССР, 1917-1945/ Сост. С.И.Дегтев и др. – М.: Просвещение, 1991. – С.211. II. Довідкова література. 3. Словник іншомовних слів. – К.: УРЕ, 1985. – 966 с. III. Наукова література. 4. Історія української Конституції/ Упоряд. А.Г.Слюсарено, М.В.Томенко. – К.: Право, 1997. – 464 с. 5. Основи конституційного ладу України/ А.М.Колодій, В.В.Копєйчиков, С.Л.Лисенков, В.В.Медведчук. – К.: Либідь, 1997. – 206 с. 6. Панюк А., Рожик М. Історія становлення української державності. – Львів: Центр Європи, 1995. – 166 с. 7. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т.2. Від середини XVII ст. до 1923 р. – Кю: Либідь, 1993. – 608 с. 8. Основи правознавства / За ред. І.Б.Усенка. – К.; Ірпінь: ВТФ “Перун”, 1997. – 416 с. IV. Публікації періодичних видань. 9. Опришко В. Конституція України – основа розвитку законодавства // Право України. – 1997. - № 8. – С.14-17. 10. Стефанюк в. Реалізація судами норм Конституції // Право України. – 1997. - № 8. – С.7-10. 11. Шкорута Л. Поняття моралі, права та держави // Розбудова держави. – 1997. - № 1. – С.13-17.
|
